Коли
дивлюсь на світ широкий,
Як листя
на вітру тремтить
І як
воно – поодиноке –
Зірветься
крізь вогненну мить –
Мені не
шкода, не болить,
Бо так
задумала Богема:
Сумління
наше боронить…
Її
жовтець, метелик, зорі,
Її
туманність та блакить –
Все пригортає
мимоволі,
Тече, і
в’яне, і бринить,
Тріпоче,
в’ється, поливає –
До себе
думку привертає
І до
душі нам говорить…
На неї
погляд кида зверхньо,
Вона ж,
як матір, - пригорта:
За
звичкою і так натхненно –
Крізь
весни всі і всі літа,
І те ми
швидко забува,
Що є у
ній найпотаємне…
Природа
– їй святе ім’я!
Саволєй Д.Г.
